Categories
Музыка

Я не вчора народився. Мої касетні спогади

Автор: Oleg Kolesnikov

Я не вчора народився. Настільки не вчора, що вперше почув «Нірвану» коли Курт іще був живий, і кабельні оператори безпалевно і цілодобово ретранслювали МСМ (французьку пародію Ем-Ті-Ві) на телевізор моїх батьків. То був доволі всратий канал, який міг влаштувати день Бітлз або Джимі Хендрікса, і цілодобово крутити їхні відео. Там я й побачив патлатого чувака у забацяному кардигані, що надривним голосом співав The Man Who Sold The World в оточенні квітів та свічок, наче він уже був на власному похованні. “We’re bastards from the paint” – чулося моїй іще не займаній англійською мовою свідомості, і нею ж недолуго перекладалося як «Ми виродки з картинки». О блаженна доба, коли завдяки незнанню мови ти міг нафантазувати пісням будь-якого змісту! Коли Нірвану у журналі могли порівнювати з Ugly Kid Joe, а потім, із запізненням поширюючи трагічні новини, написати «Курт Коберн [sic!] застрелився».  

Тій незайманій свідомості складно було сприймати факти. «Коберн» звучало крутіше, ніж «Кобейн», «виродки з картинки» звучало крутіше, ніж рядки в оригіналі, а те, що автором цієї пісні виявився нікому не відомий Девід Боуї (той саксофоніст у зеленому костюмі, якому на концерті пам’яті Фредді Меркюрі дали заспівати Under Pressure? Wtf?!) значно позбавило її трагізму, який ми собі вигадали. 

Чесно кажучи, доба взагалі була хуйова. Комп’ютери та інтернет досі були речами, призначення яких ніхто не міг нормально пояснити, професія «програміст» за престижем була трохи вища за інженера і трохи нижча за «юриста», а мобільні телефони все ще були приколом із фантастичних фільмів. Ми пухли від інформаційного голоду, вмерти не давало американське кіно по кабельному, два десятки фільмів і концерт лед зепелін в баті на відаку та кілька американських журналів. Як підліток, що має внутрішню потребу до чогось належати, ти мав вибір між елітним клубом колекціонерів трансформерів, що жують стіморол, та ширкою в закинутому дитсадку на мікрорайоні із перспективною стати безславною жертвою СНІДу. Тому, щоб геть до піздариків не охуїти, лишалася «Мертва зона» Кінга та Гілберт Грейп. І от на цій мізансцені з’являється патлач у розтягнутому кардигані, який похуїстичним голосом каже, що ми – виродки з картинки, і це раптом чомусь робить тебе менш самотнім. І ти після школи тупиш у тєлєк, перемикаєш з кіно по кабельному на музику і назад, щоб і рибку з’їсти, і Нірвану не проєбать. А потім чекаєш тата, що купує бакси в обміннику у залі колишніх «Радіотоварів» та роздивляєшся обкладинки касет на сусідньому прилавку, де самі бридкі ряхи блатняку, блюзові гітаристи, металісти у лосинах, збірки євроденсу у кольорах «електрик» — і  все це така ж нейтральна інформація, як газети в кіоску, хліб на полицях, зайняті сидіння в тролейбусі, тому що це чуже, чуже, чуже — і на одній з обкладинок впізнаєш картинку, яку ти вже десь бачив: чувак у кардигані серед квітів, свічок та інших чуваків, і «Пааа, купи касету!!!»

Понеслася. Я не був унікальним — музика стала для мене тим самим, чим була для всіх до мене та після мене – духовним харчем, сховищем, багатовимірним світом, де хтось, здавалося, відчував те саме, що я, і допомагав мені це пережити. Різниця полягала лише у форматі. Касети. Я був готовий дивитися на касети годинами, жерти їх, дрочити на них. Касети Euro Star з жахливою поліграфією, касети WesternThunder із білими торцем, де було наївно зазначено стиль (Never Mind The Bollocks: Here’s The SexPistols: METAL), польські касети, контрабандна «фірма» с продірявленими на митниці коробками, касети, вироблені на сусідній вулиці з обкладинками, надрукованими на струминних принтерах і від того аж цупкі, касети Moon Records з нецікаво важкою музикою та класичним роком, тисячі їх. І те відчуття, коли без копійки бачиш на полиці всю дискографію Doors (окрім Soft Parade), і готовий відсмоктати кому завгодно аби вона стала твоєю.

Але то було потім. Спершу була «Нірвана». Мені так і не вдалося знайти жодного альбому, тому доводилося ганяти збірки та концертники, та тоді ніхто таким не парився. Часи були хуйові, але я про це не знав, тому мені було похуй. 

Згодом виявилося, що є не тільки Нірвана. Ті ж самі Ем-Сі-Ем забивали ефір мелодійними баладами аля бітлз, але співаними такими наглючими голосами, що баті б це не сподобалось. Ті кенти звалися Оазис. Ми ледь не побилися з однокласником, який доводив мені, що альбом зветься Definitely MaybeThe Best, а я наполягав, що просто Definitely Maybe. Але він таки мав рацію.

То, до речі, одна з ознак того часу — саме такі мутні збірки. Пірати дбали про твої гроші, і якщо в гурту було лише два-три альбоми, вони збирали на одну касету усі хіти, що ти крутили по ящику, добивали іншими треками на власний смак, і вуаля —ПРОФІТ. І твій, і їхній. 

Рівень обізнаності взагалі зашкалював: «Діп Пьорпл — галімий мужик», — казав мені мій однокласник. Однокласниці слухали Агату Крісті, а я слухав Cure, чим несамовито пишався.  

Корнерстоуном для мене став 1997 рік, тому що батьки купили мені пристойний магнітофон (пишучи це слово відчув дискомфорт у руках — настільки давно його не застосовував), плюс щось там сталося в економіці, що жити стало трохи легше. Касета коштувала долар, долар коштував дві гривні, а на розкладки завезли «Морську» Мумій Троля — і для мене стало шоком, що російською можна співати не лише про те, як все хуйово або два кусочєка калбаскі. Потім його музику та спів стало неможливо слухати, але перший альбом став саундтреком до моїх прогулянок промзоною. До речі, Мумій Троль чимало зробив для пропаганди толерантності на наших теренах — за кілька місяців думки гопників еволюціонували від «Мумій Троль — підар, хто його слухає — той пєтух» до «Не їбе, що він підар, слухати ж прикольно». 

Шок дедалі сильнішав – Смешінг Папкінс, Еластика, Іґґі Поп, Палп, той самий саксофоніст, що написав «Виродків з картинки», що насправді було The Man Who Sold the World, і «ми йшли сходами», а ніякі не виродки, і він у свої п’ятдесят мочив круте і модне музло, і навіть Роллінги, яких я вже списав як старперів, випустили класний альбом (жовтень, лісопосадка біля заводу, і тато дає мені сіді, який він позичив у колеги-меломана на день, я катаю з ним до однокласника з музичним центром і в обмін на твір із зарубіжної літератури чекаю на вулиці, доки він переписує його на мою затерту TDK.  Листя пахне наче тютюн, і «нау ам аут! Єєєє, аут! Ов контрол!!!!») Чомусь Еліс Купер 1973 року, під який я любив гортати старі журнали «Омні», раптовий Том Вейтс, музика-фільм, голос, що здирає з тебе шкіру. І на цьому тлі «Окей комп’ютер» навіть не здавався чимось винятковим, і почути його наприкінці року було цілком логічно. 

Наступного року я вперше побачив те, що звалося «мультимедійним диском», де можна було послухати всю дискографію групи, почитати тексти та подивитися відоси. Через два у знайомих почали з’являтися приводи для запису дисків (що через іще декілька років призвело до навали дискографійних збірок). Через чотири у «Євростарі» у Метрограді з’явилися справжні касети лейблів, з поліграфією, що розгорталася на метр. А через п’ять касети пропали. Десь за рік їх повністю витіснили сіді та емпе-три. Почалося нове тисячоліття.

Я навіть у кошмарних снах не ностальгую за тими часами, тому що епл мюзік, а тепер і спотіфай, ось чому. Єдине, за чим я ностальгую – це за своїми незайманими дитячими вухами, які так радо і щиро дивувалися тим чарівним звукам, а тепер, через тисячі годин музики, огрубіли і стали дещо примхливими. Хоча, якщо чесно, тлінойобити на дисоґзі на обкладинки тих самих касет, які я мав колись, було приємно. 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *