Categories
Ритуал

Блютус юс, ню-метал та MF DOOM

Автор: Winston Vaughn

​В ті далекі часи, коли вершиною флексу серед пацанів середнього шкільного віку був пєхаль, майстерно вирізаний з фанери, на авторські і суміжні права сміливо клали ноулавдіпвеб. В тебе і твоїх кєнтів двогігова флешка в телефоні була забацана музлом, рінгтонами та іншими аудіоприколюхами по зав’язку. Цінні емпетрішечки передавалися з телефона на телефон по блютусу. Це була фішка небагаточисельного покоління між поколінням, що скидувало контент за допомогою ІЧ-порту та поколінням, що зараз слухає музику на саундклауді. Можна віднести цей контингент до покоління Z, але така класифікція не є до кінця точною. Звісно, серед блютусного покоління багато тих, хто є менш залежним від речей і думки людей, але більш усвідомленими й при цьому тривожними, ну і що там далі написано в тій слухівській статті про Біллі Айліш, але велику частку блютус юсу складають вимушені міленіали, себто ті, хто підпадає під визначення зумера лише за цифрами в свідотстві про народження. Блютус юс, в свою чергу, є збірною назвою для цілого покоління 1999-2004 р.н. Неважливо – став ти знімати тіктоки та розуміти постіронію чи пішов після дев’ятого та відправляєш родичам листівки у вайбер – ти не так давно юзав вищезгадану технологію, аби обмінюватися спіраченим музлішком. 


Блютус замінив одним махом всі існуючі субкультури і єднав молодь з абсолютно різних соціальних прошарків. Мати заїбатий плейліст часом було крутіше, ніж вміти робити вихід на дві. Дрищ типу тебе міг бути поважнішим за умовних турнікмена Сірьогу або ментівського сина Дімона. Проте все не завжди було так легко. В часи, коли інтернет ще не був аж таким поширеним, особливо на теренах провінції, крутий і вартий поваги трек треба було роздобути з деякими труднощами, ба навіть жертвами. Наприклад, отримати від старших пацанів трек “Кровостока” коштувало тобі космічні на той час 2 гривні (тоді вони ще ніяким чином не асоціювалися з Майклом Джексоном). Поширення такого контенту відбувалося в найбільш підходящому для цього місці – на підвіконні шкільного туалету. Там ти підходиш до старшаків, даєш їм обіцяну суму і отримуєш свою “Биографию”.


Через пару років ситуація стала трохи кращою, а ринок безкоштовної музики – вільнішим. Проте іноді до кльової пісні все одно ставилися як до нажитої кров’ю та потом власності. Деякий час Skrillex – Bangarang був найблатнішим треком, що його хотів мати  кожен поважаючий себе пацан. В тому числі і ти. Отже, ти розвів Сірьогу на цей запис, слухаєш його цілий день, певна річ, не користуючись для цього навушниками, мало того, ти вже поставив його собі на рінгтон. Ніщо не може бути краще, твій день склався належним чином. Але ось Сірьога починає робити якусь недостойну пацана хуйню, ти по-джентльменськи зробив йому зауваження, за що він тобі ну зовсім не по-джентльменськи в’їбав у скроню і сказав видалити трек, скинутий двома годинами раніше. Розуміючи те, наскільки твій однокласник перетнув межу дозволеного і взагалі морально опустився, ти цілком резонно шлеш його нахуй, а потім ще додаєш нокією в чєлюху, після чого поважною ходою ідеш, бо тобі вже нема що йому сказати.

Окрім дабстепчику, серед вуличної публіки в пошані були такі жанри як гангста-реп та ню-метал. Вищезгаданий Сірьога, наприклад, навіть уламав мамку купити червону кепку, щоб завжди самому собі нагадувати вокаліста Limp Bizkit. Проте реп-виконавці все ж були популярніші за тих же Linkin Park або KoЯn. Любили пацики Емінема (аби наслідувати його, Сірьога вибілив волосся), 50 Cent, Снуп Догга та інших. Реп хлопаки досліджували з особливим завзяттям, що межувало з дигерством. Іноді в кнопочних телефонах спливали такі хіпхопхедські нейми, як Mos Def або Flying Lotus. Надзвичайно шанували MF DOOM’a. Ніхто не розумів його текстів і, тим паче, відсилок у них, проте образ лиходія у масці був іконою для кожного. Тоді вони вперше пізнали чарівне англійське слово underground. Будь-хто, хто слухав так званий андер, автоматично позбавлявся статусу лоха і набував собі статус духовного лідера. А якщо ще й сказати, що сам зрозумів якийсь рядок з треку, то можна було стати ледь не богом серед малих хіпхопхедів. Проте MF DOOM в їхніх плейлістах зручно сусідствовав з Ярмаком. Проте музика штибу Tomato Jaws чи O.Torvald подобалася тільки тобі і твоїй сусідці, яка тобі її скинула.

Колись батя приніс тобі USB-кабель для телефону. Тепер ти міг скидувати майже необмежену кількість музики і ділитися з нею з усіма бажаючими. Але скоро з’ясувалося, що не тільки в тебе є такий диво-шнур, а і у інших теж. З необмеженим вибором музики ділитися нею було вже не так цікаво. Потім якось вже навіть соромно було качати музику з сайтів, всі перейшли на музику в вк. Потім вк став вставляти рекламу, всі перейшли на саундклауд або ботів для пошуку музики в тг. І ось нещодавно в Україні запрацював спотіфай, і ти, як свідомий споживач, оформив собі підписку. Але більшість і досі юзає ботів в тг або навіть качає емпетрішки. Відголоски блютус юсу лишилися, але тепер не мають нічого спільного з явищем кінця нульових – початку десятих, що сформувало музиичні вподобання цілого покоління. Тепер це лише рагульський анахронізм.