Categories
Музыка

Альтернативна історія Володимира Івасюка

Наша розлога стаття про геній Володимира Івасюка — мабуть, найважливішої людини у процесі виникнення популярної української музики — викликала багато реакцій. Зокрема, один з читачів надіслав нам «альтернативну історію» видатного композитора, в якій, задіявши фантазію, вирішив намалювати майбутнє, в якому Володимир Михайлович залишається живим.

18 травня 1979 року Володимира Івасюка не стало. Тож ми закликаємо в цей день вшанувати його пам’ять та загалом частіше пригадувати, переслуховувати його твори. Він живе поміж нас, пока лунає його музика! Не забувайте.

1

Того дня Володимир Івасюк з дому не вийшов. Композитор розумів, що за ним полюють.

Він і далі жив звичним життям. Працював у медичному інституті, повернувся до консерваторії. Але так лише здавалося. Кілька місяців Володя ходив львівськими вулицями напрочуд обережно, придивляючись до кожного, хто йде його слідами. Став сторожким, полохався ледь не своєї тіні. Пісні не писалися. 

Хронічна втома та безсоння, на які він скаржився психіатрам, переросли в депресію та шизофренію. Розуміючи, що далі так бути не може, композитор приймає важке, але виважене рішення: знову лягає до Львівської обласної психіатричної лікарні, цього разу – на значно довший час. Це рятує його від смерті.

Радянська преса губиться в здогадках, що ж сталося з Івасюком і куди він зник. Сам композитор відчуває себе на лікуванні значно краще. До нього повертається натхнення, а отже, можна знову творити. Володя завершує історичну рок-оперу «Дарина» і продовжує писати інструментальну музику, за яку взявся наприкінці 70-х.

Тим часом зі свідомості Івасюка прориваються зовсім інші пісні – химерні та похмурі. На місці Червоної рути проростають бодлерівські Квіти зла. Там, де був Водограй, тече Ріка забуття. Замість миловидних карпатських гір і буковинських полонин – Сутінковий ліс та безкрая пустеля, якою ліричний герой Івасюка блукає самотою. 

Володі здається, що ті речі за нього пише хтось інший, але його рукою. Тому їх композитор підписує псевдонімом – В. Мара («мара» від старослов’янського – «привид, демон, видіння»; слово також використовувалося в діалекті на західній Україні).

2

Лікування завершено, а композитор повертається до життя та праці. У 81-му рок-оперу «Дарина» за сценарієм Івана Драча ставлять у Чернівецькому драмтеатрі ім. О. Кобилянської. Події відбуваються в часи Київської Русі (найбільш нейтральний історичний період), а головні ролі виконують суперзірки української естради і давні добрі друзі Івасюка: Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич. 

На прем’єрі вистави композитор, як і раніше, багато жартує, усміхається. Але просить журналістів, що з’їхалися на Буковину з усього Союзу, не запитувати про те, як і де він провів минулий рік. 

Тим часом твори В. Мари виходять друком у самвидаві і розходяться по руках у контркультурному середовищі. Ніхто не знає, хто приховується за постаттю міфічного творця. Тільки дослідники знаходять у текстах відголоски давніх Івасюкових образів, але реальних доказів авторства у них немає.

Володимир чудово вловлює віяння нового часу. Розуміє, що традиційна естрада та ВІА мають відійти у минуле, поступившись місцем новій, більш сміливій і безкомпромісній музиці. Разом з однодумцями він створює фестиваль «Червона Рута», стає його Президентом і головою конкурсного журі. 

Перший фестиваль відбувається у 89-му в Чернівцях. Зі сцени лунає рок на вірші раніше заборонених поетів. Найбільш винахідливі кладуть на музику тексти модного у тогочасних андерграундних колах В. Мари, не підозрюючи, що автор сидить перед ними. Найкраще це вдається «Кому Вниз» – готичному гурту із Києва, що здобуває на фестивалі другу премію (Івасюк хоче віддати музикантам головний приз, але більшість його колег із журі голосують за фрікувату Сестричку Віку). 

Згодом, вже в 90-х творчість В. Мари породжує потужну хвилю вітчизняного гранжу. Жанр залишається в опозиції до новонародженого українського шоу-бізнесу.

3

90-ті. В Україні зароджується поп-музика. Її Івасюк сприймає скептично. Артистів «Території А» називає аматорами, їхні кліпи – примітивним штукарством. 

Композитор продовжує писати рок-опери. Звертається до періоду козаччини, УНР та УПА, омузичнює близькі за духом «Тіні забутих предків» (сценарій знову пише Драч, що у 60-х вже створив скрипт до фільму Параджанова за повістю Коцюбинського) та «Лісову пісню» (Леся Українка залишила до твору ноти, а композитор написав до них сучасні аранжування). Щось вдається інсценізувати на гроші патріотичних українських меценатів, але вони швидко закінчуються.

У 95-му, після смерті батька, Володимир Михайлович повертається до Чернівців. Його квартира стає місцем паломництва молодих музикантів, які їдуть до метра за напутнім словом. Івасюк – перший, хто прорікає велике майбутнє ще зеленому Славкові Вакарчуку. Олегові Скрипці з «ВВ» радить попрацювати з українським фольклором. Але найбільше здружується із лідером «Скрябіна», Андрієм Кузьменком, який зачитується В. Маром. «Будь простіше, пиши від серця. Це вабить людей», – говорить йому композитор.

Влада визнає Івасюка «Заслуженим» і «Народним». Самого композитора в цей час цікавить серйозна, інструментальна музика. Його мелодійні, красиві і надто «правильні» твори нещадно критикує Валентин Сильвестров та інші представники «Київського авангарду». Зате на цьому полі Володимир знаходить спільну мову із львів’янином Мирославом Скориком, що якраз повертається до України. Журналісти зіштовхують друзів лобами в неофіційному змаганні за звання Головного композитора України.

Але масового слухача все це мало цікавить. Він починає забувати про Івасюка. Якось, у бесіді із журналістом газети «Молодий Буковинець», композитор ненароком згадує, як писав ні на що не схожі пісні під час лікування в психлікарні.

«Сенсація! В. Мара – це Володимир Івасюк!» Новину регіональної газети швидко передруковують всеукраїнські видання. Експерти у коментарях із розумним виглядом нагадують, що здогадалися про це вже давно.

4

Від Володимира Михайловича все ще чекають продовження «Червоної Рути». На зламі епох немолодий композитор неохоче приймає цю думку. Зібравшись із силами та ресурсами, він вирушає до сусідньої Польщі – записувати новий альбом. 

Про співпрацю з колишніми вокалістами не могло бути й мови. Софія Ротару фактично прописалася в Москві. Назарія Яремчука не стало від раку в той же рік, що і батька Івасюка – у 95-му. Василь Зінкевич, колега Яремчука з ВІА «Смерічка», за інерцією продовжив витискати останні соки з нікому не потрібної естради. Тож Івасюку не залишалося нічого, крім як заспівати самому – так, як він робив це у перших колективах на початку 60-х. 

Альбом виходить пречудовим. Критики з журналу «Галас» та іншої вітчизняної музичної преси носять призабутого метра на руках. Розхвалюють вишукане і напрочуд якісне за місцевими мірками барокове звучання релізу, порівнюючи його з раннім Девідом Боуї, Bee Gees та пізніми Beach Boys. Заради такого вони ладні закрити очі навіть на застарілість матеріалу та вокальні огріхи Івасюка-виконавця. 

«Вертаюсь до Червоної Рути» стає бестселером у західній Україні. Концертну презентацію релізу транслюють на УТ-2, але рейтинги показу низькі – не рівня зросійщеним приватним каналам. 

5

На старості років Володимир Михайлович остаточно розчаровується в музиці. У цей час майже нічого не пише, проводить час із родиною. Благословляє Тараса Чубая на запис альбому «Наш Івасюк», в якому музикант переспівує головні хіти композитора.  

Після Революції Гідності попит на «український контент» повертається в наш інфопростір. Івасюка дістають із забуття музичні хіпстерські сайти 2010-х. Називають композитора «батьком української поп-музики»; дякують В. Марі за нещасливу гранжеву юність; бігцем згадують про культову «Червону Руту», що прославила його колись давно, а альбом-продовження називають «недооціненим шедевром». Та поспілкуватися з метром не встигають. 

Володимир Михайлович Івасюк відходить у кращі світи в поважному віці, в оточенні дітей та онуків. 

Збірки з піснями Івасюка масово перевидаються. Постановки невідомих раніше рок-опер композитора спонсорує Міністерство культури України. А зірки першої величини влаштовують йому великий триб’ют на «Олімпійському»…